 |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
"…КАКАЯ БОЛЬ, КАКАЯ БОЛЬ…
СБОРНАЯ УКРАИНА ПО ФУТБОЛУ – ПОЛНЫЙ
НОЛЬ"
АБО ДЕЩО ПРО КОРИСНІСТЬ ПОРАЗОК
Ось і все… У Донецьку на "Донбас-Арені" пролунав фінальний свисток вирішального матчу Україна – Греція. Для збірної України цей свисток виявився фінальним свистком чемпіонату світу з футболу 2010 року у ПАР. Час заспівати: "Україна не їде на Мундіаль"…Тепер у розпачі можна рвати на собі волосся, з сумом посипати голову попелом, від безвиході кусати лікті, або демонстративно плакати у телекамеру, як це робили деякі гравці у жовто-блакитних футболках. Хто вірить їхнім сльозам? Кому потрібні ці театральні жести? Зрозуміло, що можна шукати винних, можна досхочу волати на повну горлянку "Ганьба", поливати лайном головного тренера та сипати прокльони на голови гравців збірної… Можна спробувати підсолодити гіркоту поразки солодкоголосим співом державних функціонерів, що годуються біля спортивного корита: "Це спорт. Хтось мусив програти. Як би там не було, але на чемпіонат світу не змогли пробитися чимало потужних футбольних держав. Упевнені, що у подальшому на нашу збірну чекає чимало яскравих перемог". Можна спробувати обдурити себе байками про примхливу даму на ім’я Фортуна, яка часто буває несправедливою, та до хрипоти сперечатися чи заслуговували французи на перемогу у своєму протистоянні з ірландцями… Врешті-решт, можна щиро радіти невдачам північного сусіди, який ще вчора самовпевнено твердив, що "підвівся з колін", але сьогодні всім стало зрозуміло, що він й далі рачкує. Словом, можна робити чимало безглуздих і непродуктивних речей… і лише одну корисну й продуктивну: можна й треба позбавлятися ілюзій. Саме це і спробуємо зробити. ( Read more... ) Tags: на злобу дня
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Якось випала нагода відвідати славнозвісну "Софіївку", ту, що в Умані. Проте пишу цей пост зовсім не заради того, аби вже вкотре віддати належне красі цього парку... Парк, насправді, гарний, але екскурсія лишила по собі гіркий присмак. Гуляючи алеями, вкритими жовтим листям час від часу чув голос місцевих гідів. Скільки дитячого захоплення було в їхніх словах: "Потоцький так кохав свою дружину! Потоцький був казково багатий! У Потоцького були тисячі кріпаків!" Словом, Потоцькі – це наше всьо…Вони були гарні, талановиті, як любили мистецтво! Але які давали бали! Молодці! Обійняти та плакати... І мені подумалося: невже за 100 років люди забудуть ким насправді були ахметови для нинішніх українців? Невже наші нащадки так само будуть розказувати про грандіозний внесок тих, кого ми вважаємо злочинцями, у розвиток вітчизняної культури? А як же! Дивиться, який стадіон побудував! А про вбитих, згвалтованих, закатованих у 90-ті – ані слова... Можливо люди просто не здатні помітити взаємозвязок між багатсвом одних і зубожінням всіх інших?
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
ПУНКТ ПРИЗНАЧЕННЯ, АБО "DESTINATION ПО-УКРАЇНСЬКИ". Нещодавно мав можливість вкотре переконатися у слушності всім добре відомої істини, майже трюїзму: дивитися на світ крізь рожеві окуляри – собі дорожче. І річ не в тому, що квитки на сеанс чергової серії "культової" стрічки "Пункт призначення" "у форматі 3D" коштували на 50 гривень більше, ніж зазвичай. Нічого не вдієш, зрештою, 80 гривень – це зовсім небагато за люб‘язно надану можливість побачити, як бетонна плита розчавлює людей, а кров бризкає з екрану настільки реально, що мимоволі хочеться протерти окуляри… Але мова про інше… ( Читати далі )
Tags: На злобу дня
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Да....праздность, с ее пресыщенностью и аристократической скукой, часто еще более уныла, чем суета будней....Но, как говорится, каждому свое....В конце концов, лучше жаловаться на то, что жемчуг мелкий, чем нарекать на то, что хлеб черствый..... : ) Развеять скуку... Дать пощечину тоске.... В водоворот событий окунуться: Волною пронестись по замкам на песке, Бореем-ветром к скалам прикоснуться, Разрушить чье-то счастье, растоптать свою мечту, Сыграть с судьбою в русскую рулетку - Поставить все, что было на счету, И богу протянуть ладошку с черной меткой… На листьях Солнцем высушить росу, Лесным пожаром с гор спуститься, На алтаре монашке распустить косу И соблазняя – соблазниться… Всем бросить вызов, все перешагнуть табу, Играть, стремиться к пораженью…. И черным дымом крематория в трубу, Преодолеть пристрастье пагубное к тленью. А скука и тоска – они ведь никогда не лгут: Действительно, все умирают, но все живут. Tags: Декаdance
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Вчора прочитав книжку Лариси Денисенко "Корпорація ідіотів" про життя державних службовців.... Прикольно бомбить.... але сьогодні вже жодної фрази не пригадаю...лише загальний сюжет.....Ну хіба що віршик: “дітям в руки кулю дали - діти кулю проїбали.”... А загалом доволі банальна річ, хоча жвава, цікава й не без родзинки....
Іноді мені здається, що геть нічого не розумію у літературі. Хоча і раніше не особливо на цьому знався... Більше того, не претендую на це, не лізу зі свинячим рилом до калашного ряду... Але як на мене, повинен лишатися "присмак"...А останнім часом прочитавши художню книжку відчуваю себе ледь не обдуреним. Ось і маєш - присмак розчаровання...
Те саме стосується й кіно.... вже не пригадаю фільм, який залишив би "присмак"... Можливо просто мої вимоги до мистецтва значно перевищують те, на що воно здатне взагалі...Чи може то не воно не здатне, а я не здатний? Може втратив почуття прекрасного...Невиключено, що несвідомо прагну підмінити прекрасне розумним? Але це було б надто простим поясненням. Лезом Оккама легко можна перерізати собі вени....
Після філософського факультету став наче наркоман, якому постійно потрібна більша доза щоб вставляло....Не вставляє....І що робити? Боюся, що життя не лишає вибору... Доведеться займатися інтелектуальним онанізмом - задовільнити себе самому.... Мене не збуджує стриптиз псевдоідей, Байдужим став gangbang чужого інтелекту, Дратує хтива мудрість НАДблядей, Що розум перетворюють на секту... ...І огортає вже набридлий сум, А на додачу присмак гіркоти і смутку: Добі бракує свіжих дум -
Але надмірно онанІЗМІВ у закУтку... Tags: На злобу дня
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Навіяно переглядом постів спільноти ua_politology Крос-пост А що, в Україні є політологія? Хм... Претензійно....Не знаю як іншим, але мені ситуація із так званими українськими політологами нагадує психлікарню, де психіатрам зарплатню платять психи... І все начебто гаразд, і зарплатня начебто непогана (не всім правда перепадає), і пацієнти задоволені... Без відповіді лишається лише два питання: навіщо це називати наукою? А головне, що роблять у цьому дурдомі інші? В. Паретто якось влучно відзначив, що коли займаєшся наукою, необхідно чітко відрізняти істину від користі.... На жаль, ті, хто вже у найближчому майбутньому бачать себе видатними політологами , замість того щоб читати В.Паретто та і взагалі хоча б просто читати, віддають перевагу створенню масовок на всіляких майданах. Чому? Бо за це краще платять... Користь.... А як же істина? Та ніяк... Хіба що навчитися нею торгувати гуртом та у роздріб... З цього можна мати зиск.... Це справа корисна! Коли і хто вижене нарешті цих торгашів з храму науки? Хоча з іншого боку, відверто кажучи, з політології наука, як самі знаєте з чого, - куля. Ну що ж, тим, кому подобається борсатися у лайні з марними намаганнями зліпити з нього кулі - творчого натхнення. Тим хто, вважає себе "великим й найрозумнішим" - гарних недоїдків зі столу "пикатої шляхти" та здатності вчасно виділяти вазелін.... Тим, хто хоче займатися наукою,- знайдіть щобі щось більш гідне звання "людини розумної"... Tags: на злобу дня....
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Я – українець.
Я не люблю свій народ,
бо за що я маю його любити?
Іван Франко
Я народився у державі, кордони якої простягалися від Карпат до Тихого океану... Зі шкільної лави мені в голову вбивали слова гімну тієї, тепер вже неіснуючої, імперії: “Славься Отечество наше свободное”, тому не дивно, що вони й досі не стерлися з моєї пам‘яті, але в моєму серці викарбувані інші слова: “Душу й тіло ми положимо за нашу свободу” – і тому я ніколи не вдягну на себе футболку з написом “СССР”, навіть, якщо це дуже стильно чи модно... Проте, боюся, вишиванка мені не пасуватиме....Я українець?
Я виріс на Сході – там, де Сонце ввечері ховається не за маківки церков, а за вершини териконів. Там на парканах чомусь пишуть виключно слово з трьох літер, хоча під ними, насправді, лежить вугілля... Три слова російською мовою, у моєму рідному місті були не просто важливі – вони лунали й лунають постійно і всюди.... Для того щоб мати право на власну точку зору на Донбасі треба вміти добре битися, а не танцювати гопак чи вальс... Але шрами лише прикрашають чоловіка... В той час я мріяв грати за київське “Динамо”, а тепер вболіваю за донецький “Шахтар”... Я українець?
Я закінчив школу з російською мовою навчання. Мене нудило на уроках української мови і літератури, програму з яких складали “люди в гражданском” з єдиною метою відбити щонайменше бажання знати рідну літературу... Моя вчителька з російської мови була готова вбити “рухівця”, але ставилася поблажливо до того, що я носив на лацкані піджаку жовто-блакитний прапорець... бо я вигравав олімпіади з російської літератури... Я українець?
У 1991 році я спеціально поїхав з батьком на виборчу дільницю і власноручно проголосував за Незалежність на бабусиному бюлетені.... До речі, моя бабуся походить з давнього грецького роду.... Я українець?
Моя кров червона. Я чудово знаю, що вона не жовто-блакитна, бо неодноразово мав нагоду бачити її... Проте прекрасно пам‘ятаю як мій дід – офіцер радянської армії розказував, про хлопців у жовтих сорочках з синіми комірцями, які писали своєю кров‘ю: “Помираю, але не здаюся. Слава Україні!” Дід не приєднався до них... Він українець?
Я відмінюю слова “кіно” й “пальто”, бо так вимагає граматика мови моїх предків, чиї імена, насправді, вже давно забуті й стерті не лише з плит, а навіть з нашої пам‘яті... Замість їхніх імен, вулиці та майдани, парки та проспекти нашої держави (хоча хіба вона наша?) називаються на честь їхніх дійсно незабутих катів (вибачте, хотів написати – братів)....Ми українці?
Я не перепливав Дніпро, але чудово розумію чому у Запоріжжі не можна будувати мости через Хортицю... Я ненавиджу коли з Т.Шевченка роблять черговий ідол, портрет якого разом з рушниками має бути в кожній оселі чи кабінеті, але щиро шкодую, що на моєму столі не лежить “Кобзар” і що я не маю часу щоб бодай переглянути його... Я навіть не уявляю, які три слова можуть виявитися найважливішими в моєму житті.... Хто знає якою мовою я їх скажу? Я не бачив цю землю крізь ілюмінатор Боїнга... у мене не було можливості не повертатися сюди...
Проте, часто я хочу поїхати звідси. Туди, де неонові міста й силіконові (ні не подруги) долини, де вулиці не називають на честь загарбників, де у людей є можливість заробити, а не лише “замутить” гроші (хай на останніх й зображені не поети), де вірші пишуть не на партах, а у книгах, де студенти підробляють розвозячи піцу, а не створюючи за 50 грн. масовку на демонстраціях.... Мені набридли “патріоти з мерседесів” на трибунах, які таки дотримуються слова і заради своїх власних інтересів “і словом і ділом” готові направляти інших помирати у шанці... Негідники, для яких патріотизм став останнім притулком.... Мені все це набридло!
Але я не поїду...
Чому?!
Можливо тому що я українець...
Моя мати з Чечні. Вона не співала мені українських колискових, я вже не згадаю поцілунку на Андріївському узвозі, мені не сняться соняшники і небо, я не певен, чи будуть у мене діти...
То все ж таки, що це значить: “Бути українцем?”
Valik (с) Tags: національна ідентичність
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif){kind=small}
valikowa's journal
